Київська Патріархія - Отинійський деканат УАПЦ

 

Проповідь в неділю 5-у Великого Посту




Євангеліє від Марка 10, 32-45 Кожне слово, що його ми вимовляємо або чуємо, несе в собі певну інформацію, яка з чимось асоціюється в нашій уяві. Лише чотири слова: Хресна Дорога Ісуса Христа — і в нашій свідомості постає важкий тернистий шлях від Преторії, де засудили Ісуса, до місця страти на Голготі. Ми бачимо останню дорогу терпіння, болю і приниження Сина Божого. Але насправді Його Хресна Дорога є набагато довшою, вона простяглась від Вифлеєма до Єгипту, а після Єгипту в Назарет і, нарешті, завершується в Єру¬салимі на Голготі. Хресна подорож довжиною в 33 роки. Сьогоднішня євангельська розповідь — це один із завершаль¬них етапів цієї мандрівки, що відбувся якраз напередодні тріум¬фального в’їзду Ісуса до міста Давида. Міста, що має зустрічати Його як переможця, як царя. А поки що Месія втретє провіщає Апостолам свою майбутню долю. «Оце йдемо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засу¬дять Його на смерть, і видадуть Його поганам, і насміхатимуться з нього, плюватимуть на Нього, бичуватимуть Його й уб’ють, Він же по трьох днях воскресне». Не більше тижня відділяє це про¬роцтво від його здійснення. З Євангелія нам добре відомі душевні муки Спасителя в Гетсиманському саду в переддень Його смерті, коли Він молив Небесного Отця, щоб, по можливості, віддалив від Нього Його чашу терпінь. Євангелист не описує нам почуття Ісуса, але можемо самі уявити, що відчуває людина, яка добре відає, що всього через кілька днів її очікують жорстокі тортури та жахлива смерть. Але, як не дивно, Його друзям, приятелям, тим, з ким протягом трьох років подорожі він ділив спеку дня і холод ночі, незрозумілий Його душевний стан. Навіть найближчі, до кого Ісус Христос відчував найбільше прив’язання і симпатію не зуміли пізнати, які почуття в цю мить охопили Його. Яків та Иоан, зайняті власними мріями та бажаннями, майже відразу піс¬ля Його слів про майбутні терпіння, відкликали Ісуса на бік і попросили: «Зволь нам... щоб ми сиділи один праворуч, другий ліворуч від Тебе у Твоїй славі». Напевно, ми всі осуджуємо їх за цей вчинок, приєднуючись таким чином до обурення решти Апостолів, що, почувши про прохання братів Заведеєвих, виявили невдоволення, роздратування їхніми словами. Але розгнівав їх не сам факт прохання в таку хвилину, а те, що кожний із них сам сподівався посісти перше місце у Царстві Месії. Нас дивує таке відношення Апостолів до свого покликання. Але це вже тепер, коли ми знаємо, що «Царство Ісуса не від цього світу» (Йо. 18, 36), коли Святе Письмо, святі Отці Церкви за два тисячоліття її існування у повній мірі відкрили нам очі на діло відкуплення людського роду, на правду про Царство, яке заснував Син Божий. Та незважаючи на свої знання, ми здебіль¬шого не задоволені власним існуванням. Не задоволені тим, що маємо, чим володіємо, не задоволені своїм місцем у суспільстві, хочемо кращого, прагнемо більшого. Тож, що взяти з Апостолів, які, хоча й слухали проповідування, не змогли прийняти Його слова як щось дійсно реальне, вважаючи Ісуса Месією, місце якого на престолі в Єрусалимі. Й ми пам’ятаємо, як два учні по дорозі до Емауса висловлювали свою гіркоту: «А ми сподівались, Що це Він Той, хто має визволити Ізраїля» (Лк. 24, 21). Яким же великим було їхнє розчарування, вони бо сподівалися на високі посади при новій владі. Природа людини є ненаситною. Подібно Якову, Йоану та іншим Христовим учням, які не задовільняючись своїм стано¬вищем прагнули посісти перші місця у майбутньому Царстві, щоб задовільнити свою потребу багатства, слави, так само багато хто із нас жадає усвідомлювати власну значимість в очах інших лю¬дей, чи хоча б у своїх власних. У своєму нестримному бажанні люди інколи йдуть на безглузді вчинки, і класичний приклад цьо¬го Герострат, та багато інших жорстоких злочинів, душевно хворих людей, які прагнули утвердитися у власній уяві. Але й широкий загал при цьому дуже часто забуває про найосновніше, про те, що правдива велич людини не в тому, що вона має, яким достат¬ком володіє, чи яке становище у суспільстві займає. Бо «все — марнота і гонитва за вітром, і ніякої з того користи під сонцем» (Проп. 2, 11). Правдива ж велич полягає в шляхетності серця, в чистоті і невинності душі, в тому, наскільки кожний із нас відчуває себе справжньою людиною-християнином. І лише, коли реально оцінимо свої можливості у цьому житті, зрозуміємо, що наші ж прагнення завжди зростатимуть у міру їх виконання. І чим більше будемо боротись, прикладаючи зусилля, щоб догодити собі, тим частіше будемо відчувати незадоволеність тим, що маємо, аж поки взагалі не втратимо здатності бачити ціль у своєму житті, крім угамовування власних забаганок. Тому, можливо, варто прислухатись до слів Христових: «Хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох» (Мр. 10, 43-45). «Жорс¬тока ця мова! Хто може її слухати?» (Йо. 6, 60). Так говорили деякі з учнів Господніх після однієї з Його проповідей, і відійшли від нього. І дійсно, кожне слово Ісусове важке, нелегке до сприй¬няття і ще важче до виконання. Та, без сумніву, щасливою буде та людина, яка дні свого життя проводитиме, керуючись Його вченням. Бо в неї відсутня боротьба між потребами душі і тіла, у неї немає непогамовних пожадливостей і диких пристрастей. Єди¬не її прагнення — це пошук всеохоплюючої краси, бескінечної справедливості, необмеженої мудрості, вічної любові, споконвічної правди, а ім’я тієї безмежності — БОГ. Така людина добре усвідомлює, що досконалості вона може досягнути лише у небі. А дорога туди тільки одна — через Ісуса Христа. о.Василь Ткачук

Создан 16 апр 2016



 
cerkva.if.ua