Київська Патріархія - Отинійський деканат УАПЦ

 

Любові не зречусь




Не раз мені сняться білі зорі з мого дитинства у рідному селі Білозорка на Тернопіллі. Я не бачу зоряного неба і білого світу уже 70 років, але відчуваю серцем, як вони кличуть мене у небесну вись... Серцем можна відчути дуже багато, і тому я не нарікаю на свою незрячість. «Мала б гріх нарікати на долю, Бо вона мені крила дала...»

Зростала я в багатодітній родині (була дванадцятою з черги дитиною, хоч вижило тільки шестеро), на другому році життя внаслідок важкої недуги цілковито втратила зір.

Але дитинство моє, попри це, було щасливим, і я з таким щемом згадую його!

Згалую садок, теплий порох на дорозі, де було так гарно бігати босоніж. Иноді мені здається, що даремно ми боїмося пускати наших дітей босими. Босоніж по холодній росі, по нагрітому камінню, по маленькій річечці, по калюжах, ба, навіть по болоті. Мені здається, що були б вони, наші діти, здоровішими, добрішими і, в цьому я впевнена, любили б більше свою землю.Отже я бігала собі по землі... Увечері, коли ставало прохолодно і мама кликала мене до хати, я відчувала, яка тепла «земля» у батьківській хаті. Так, підлоги у нас не було, звичайно, а все та ж земля, тільки рівнесенька, змащена жовтою глиною... Та була ще й зима. Отут вже босому тяжко. А в моєму воєнному і повоєнному дитинстві й поготів... Одні чоботи на всіх, башмаки із соломи... Взимку були довгі вечори. Горіла гасова лампа, сиділи дівчата і хлопці, хурчали веретена. Дівчата пряли, дехто вишивав, дехто витинав малесенькими ножичками з паперу фіранки на вікна... Жарти, пустощі... І раптом всі замовкали і починалася пісня. І що вже тоді робилося зі мною, то й не розкажеш. Спершу я, ще зовсім мала, сиділа на п'єцу, потім у запічку, а потім вже у хаті. І ніяка сила мене не могла загнати спати. Може, саме через те я тепер «сова» і люблю більше працювати вночі. А пісні ж які! Пам'ятаю, звідкись прибилась до нас пісня про Гірняка, що тужив за своїми горами і полонинами. І як вона до нас потрапила? Ні радіо тоді не було, ні телевізора. А пісні ходили по людях. І я плакала з жалю до того Гірняка, якого завезли кудись на чужину. А мила прийшла, шукає його могилу, на якій «ані м'яти, ані рути...» Або ще одна пісня... Пам'ятаю слова: «Буду я плакати, на камінь падати, щоб був найтвердіший, то пороблю знак...» І мій розум уявляв ту дівчину: і як же то треба падати, щоб на твердому камені зробити знак!

Дух конопель, що стелився над маминим городом... птаство, що щебетало у нашому садку, чи то лісі... Батько мій страшенно любив всяке дерево, тому в нас скрізь був затінок, бо садив та й садив мій батько і ясени, і клени, і верби... А потім вже й саме насівалося та й росло собі, буяло. А поміж всім отим ходила я, маленька сліпа дівчинка, що сприймала життя на дотик, на слух, вбирала його своєю вразливою душею. Коли мене хтось кривдив, тоді я йшла до свого улюбленого клена, пригорталася до нього, його листками витирала сльози. І мені здавалося, що тоді клен сильніше хитався, увесь, від коріння до верхівки... А може, це мені здавалось... мною не було кому займатися - і я жила собі з природою. Батько пішов на фронт. Повернувся тільки в сорок сьомому році. Ми бідували. Сім'я велика, робочих рук мало, хлопці були ще малі, вся польова робота лягала на жіночі й дівочі плечі. Та тоді я в те не дуже вникала... Прокидалася -і відразу: «Мамо, як там надворі?» А надворі могло бути або тепло, або холодно, а ще міг бути дощ - це вже для мене було гірше, бо треба було сидіти в хаті. Але й тут було щось добре, бо мама тоді не йшла на город, а сідала щось шити. І з нею ми могли розмовляти про всяку-всячину. Але, якщо було тепло, то до мене обов'язково прибігали дівчата. І ми йшли надвір. Коли виходили з мого обійстя, то вже всі знали, що мене треба брати за руку.

Але вже потім зі мною можна бігати, лазити через рови, йти через річечку. А якщо зіб'ю палець об камінець і піде кров, то нічого, ніхто не буде ні плакати, ні сваритися. Просто треба вирвати листок з подорожника, послинити його і прикласти до збитого пальця, та й повсьому.

Росла собі та й росла. І не помітила, коли виросла. Вчилася у Львові в школі для сліпих дітей. Тут освоїла шрифт Брайля - крапкове письмо, яким користуються всі незрячі, і почала записувати свої вірші. Зараз ведеться багато суперечок, чи потрібно дітей-інвалідів вчити окремо, у спеціяльних школах, чи, може, краще вчити їх разом із звичайними дітьми. Я - за спецшколи. Тут така дитина буде відчувати себе повноцінною, бо поряд ровесники, з такими ж фізичними вадами. Та скільки серед них цікавих і розумних, а часом зовсім унікальних дітей. Була у нас, для прикладу, дівчинка, котра могла блискавично перемножити два трицифрових числа, були прекрасні баяністи. А вже співати, то любили майже всі.

Але й шкільні роки минули. Після школи влаштувалася на спеціяльне підприємство, де більша частина робітників були незрячі. Працювала, співала в ансамблі «Струмочок» і мріяла навчатися у виші. Вступила на філологію до університету. Правда, не на денне, а на вечірнє відділення, та я з того була горда. Було нелегко: день відпрацювати в цеху, а потім увечері йти на навчання. А ще - художня самодіяльність... А мами нема поруч, щоб нагодувати смачним обідом - про все треба було дбати самій. Але ж зате, як цікаво!

Спеціяльних підручників крапковим шрифтом для вишу не було, довелося оплачувати послуги читця, використовувати магнітофон. Моментами хотілося все облишити. Коли я задумувалася над своєю подальшою долею, лякала безперспективність. Адже незрячому вчителеві було складно знайти собі роботу. Проте мені щастило на хороших людей. Директор вечірньої спецшколи взяв мене на роботу. З вечірнього відділення університету я перевелася на заочне, на півокладу працювала у школі, водночас не покидала праці на підприємстві. Згодом вийшла заміж за чоловіка, якого кохала ще зі шкільних років. За десять років сімейного життя в нас народилося троє синів. Матеріяльно було нелегко, проте жили щасливо. І мені тоді так легко писалося... Пригадую, молодший синочок приніс з дитсадка свій перший малюнок. «Мамусю, ось я намалював яблуко!» До щему захотілось прозріти хоч на мить, щоб поглянути на свою дитину, на її малюнок. Але відразу ж подумала: так, я незряча, але маю коханого чоловіка, трьох діточок... Попри свою незрячість, я щаслива! Й з крапок шрифту Брайля народжувалися віршовані рядки:

Моє серце сьогодні зігріла
Ніжна й трепетна радість, до сліз...
Намальоване яблуко спіле
Мені син з дитсадочку приніс.
І бере мій палець дитина,
І показує: «Ось корінець...»
По голівці гладжу я сина
І кажу йому: «Ти - молодець!»
... В мого сина голубі очі
І дві ямочки на щоках.
Його бачити дуже хочу,
Та не в силах, бо ніч в очах.
Тільки що тая ніч, мій синочку?
Серце матері, серце моє
Бачить кожну твою волосинку,
Бачить яблуко спіле твоє.
І нехай це тебе не хвилює,
Я побачу, мій хлопчику, все,
Все, що ти в дитсадку намалюєш,
Що усмішка твоя принесе.

Тоді я навіть не підозрювала, що невдовзі над моїм життям чорно захмариться.. Що, працюючи над дисертацією, мій чоловік познайомиться з іншою жінкою, яка, як і він, залишить власну сім'ю.

Були страждання і відчай... Але не дозволяла собі заглиблюватися в безнадію, озлоблюватися. І крізь сльози писала у своєму вірші, присвяченому чоловікові, котрий зрадив:

Щоб ніколи не впали на тебе ні прокляття мої, ні сльоза.

Життя било, шмагало, здавалося, що не виживу, але вижила. Здавалося, що вже ніколи не заспіваю, але співала.

Співала, коли було весело, співала, коли було сумно, співала, коли вже не було сил плакати.

Отак і минали роки, писалися поезії, лягали на полички чи в шухляди. Ті рядки пальцями читали друзі такої ж долі...

А часом ті вірші вже й не записувала. Бо для чого? Гадала, що вони так і не побачать світу.

Діти виросли. Двох синів оженила. Росли онуки... І раптом телефонний дзвінок. Дзвонив наш давній приятель. Він знав, що пишу вірші, навіть мав дещо переписане. Так от, виявляється, він якось натрапив на ці давні записи, взяв ті вірші та й заніс на радіо. Я не дуже йому йняла віри. Але, коли мені подзвонили з радіо і попросили про зустріч, в серці защеміло, як у юності.

На цю передачу про мою творчість відгукнувся Лайош Молнар, закарпатський угорець, котрий настільки полюбив українське народне музичне мистецтво, що став кобзарем-бандуристом - виступав у капелі незрячих «Карпати». Лайош, почувши мої вірші, попросив дозволу покласти їх на музику. З часом ми записали магнітоальбом, почали організовувати спільні творчі вечори. Лайош почав дбати про публікацію моїх творів. На той час він уже був удівцем із дорослою донькою, яка мешкала в Червонограді. І незабаром ми побралися.

Хоч зізнаюся, я дуже довго вагалася перед цим кроком. Лякала різниця у віці. Лайош був значно молодший: я народилася у квітні 1941 року, а він - у травні 1954 року. Та це ще було не все. Зі мною на той час жив мій наймолодший син, шістнадцятирічний Сашко. Чи не виникнуть конфлікти? Поборовши свій страх, я таки вийшла заміж за Лайоша, про що згодом ніколи не шкодувала. Ось уже 15 років, як ми разом концертуємо Львівською, Тернопільською, Черкаською, Закарпатською областями, виступаємо у Києві. А разом із нами, допомагаючи в концертній діяльності, подорожує мій наймолодший син Олександр.

Нині в нашій квартирі «мешкають» бандура, кобза, ліра, два баяни, бас-гітара, піяніно. Коли Лайош уперше мав принести додому бандуру, я страшенно хвилювалася, здавалося, що в мою домівку завітає якась жива істота. Дуже хотіла, щоб їй у мене сподобалося. А чоловікові наймиліша кобза. Каже: «Кобза ніби зливається зі мною, коли тулю її до себе, то немов дружину обіймаю. Недаремно співають у думах «Кобза моя - дружинонька моя».

Я деколи навіть ревную його до кобзи. Жартома, звісно, бо, знаю, відчуваю: ми з Лайошем -дві половинки, які Бог з'єднав в одне ціле. І наша незрячість, і наші життєві негаразди не стали, і вірю, не стануть на перешкоді нашому щастю. Бо головне - мати серце, наповнене любов'ю, і дарувати її тим, хто довкола.

У своєму житті, попри незрячість, не бачу нічого надзвичайного: росла, навчалася, кохала, народжувалися діти і книжки. Це - мій основний спадок. На сьогодні з'явилося друком понад 40 моїх книжок - віршів, прози, казок для дітей... У них - моя любов і моя надія, мій біль і мої роздуми. Вони - мов птахи, що злітають з мого серця у небесну вись, у широкий світ, щоб донести до людей свою пісню.

Тетяна Фролова, м. Львів



Создан 13 фев 2013



 
cerkva.if.ua