Київська Патріархія - Отинійський деканат УАПЦ

неділя про митаря і фарисея





Сьогодні читалося Євангеліє від Луки — притча про митаря й фарисея, які прийшли до храму і кожен з яких по-різному прославляв Бога і звертався до Нього (Лк. 18:10-14). Фарисей, будучи людиною благочестивою згідно зі старозавітним законом, дякував Богові за те, що він не такий, як інші люди. А митар, збирач податей, людина ненависна, зневажувана і, звичайно, грішна, — бо який же митар, перебуваючи на своєму місці, не думав про самого себе? Але ось цей нещасний, грішний й зневажуваний чоловік, прийшовши до храму, не дякував Богові за те, що він хороший, а тільки просив Бога бути до нього милостивим, — і, за словом Спасителя, пішов більш виправданим, ніж фарисей.

 Ми наближаємося до поприща Святої Чотиридесятниці, до Великого Посту, і тому Церква налаштовує нас на найголовніше, що є змістом Посту. Церква допомагає нам на прикладі євангельських притч усвідомити, що саме є справжнім покаянням. Протягом Великого Посту ми будемо чути багато слів про покаяння — і у Великому каноні святого Андрія Критського, і в проповідях, і в молитвослів'ях. Але сьогодні, коли ми починаємо рух назустріч Великому Посту, мені б хотілося сказати, можливо, про найважливіше.

 У покаянні людина, усвідомлюючи й засуджуючи свій гріх, беручи зобов'язання його подолати, відмовляється від самого себе або, принаймні, від величезної частини свого власного життя — від звичок, від поглядів на навколишню дійсність, на людей, на самого себе. Справжнє покаяння може відбутися тільки тоді, коли людина долає своє егоїстичне «я» і відкидає те, що ще вчора було для неї дорогим, важливим, але що не вписується в систему Божественних заповідей; коли людина усвідомлює протиріччя між своїм життям і Божим законом.

 Але ж кожна людина вважає, що живе правильно, навіть якщо впадає у гріх. А вже якщо совість дуже докоряє, то ми вміємо себе заспокоювати, виправдовувати. Ми порівнюємо себе з іншими, ми говоримо, що ми набагато кращі, ніж сусід, ніж товариш по службі, а вже й поготів краще, ніж начальник! Ну, а якщо є гріх — так хто ж без гріха? Ми звикли себе виправдовувати й захищати, — але покаяння, щиро принесене, зриває всі ці маски. Воно ставить людину віч-на-віч перед правдою Божою, так що вона відмовляється від того, що вважала своєю життєвою правдою, від того, що всіляко виправдовувала в собі, в тому числі посилаючись на більш негативний, як їй здавалося, досвід життя інших людей. Отже, покаяння є руйнуванням своєї маленької життєвої правди, яка перед лицем Божим раптом виявляється неправдою, і прийняттям Божої правди в серці — як зараз кажуть, переформатуванням своєї свідомості, своїх ціннісних установок, своїх вольових устремлінь.

 Візмім за приклад досвід сповідників і мучеників Церкви. Що ж означає досвід мучеництва та сповідництва? А це є повне співрозп'яття Христу, повна відмова від себе, навіть до смерті. У людини нічого не залишається свого, навіть життя, — вона все віддає Богові, вона зливається з Богом, вона стає Божою людиною. Ось чому для мучеників і сповідників перед смертю не потрібно було покаяння, ось чому в стародавній Церкві мучеництво прирівнювалося до хрещення. Якщо мучеництво приймала нехрещена людина, то ніхто не ставив питання, чи є вона членом Церкви чи ні, тому що кров мученика очищала його від гріха, поєднуючи з Богом, — то було хрещення кров'ю.

 Ось через таке очищення від гріха пройшли мученики і сповідники в часи гонінь і особливо в недалекому минулому.  Таким є глибокий внутрішній зв'язок між покаянням і мучеництвом. Адже покаяння — це теж сповідництво, це певна відмова від звичного способу мислення, це зафіксоване волею тверде бажання йти за Христом, переглянути своє життя, це прийняття на себе Божої правди і відторгнення того, що ще вчора здавалося моєю людською правдою. І мучеництво є повним посвяченням людини Богові, злиттям із Богом у повній довірі, у повному зреченні не тільки від якихось своїх людських помилок і прав, але навіть від самого життя.

 Що ж відбувається, коли людина так з'єднується з Богом? Дивовижні слова ми чули сьогодні в посланні апостола Павла до Римлян — цей уривок читається щоразу, коли ми згадуємо мучеників і сповідників. «Я впевнений, — пише апостол Павел, — що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні влади, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина не можуть нас відлучити від любові Божої у Христі Іісусі, Господеві нашому» (Рим. 8:38-39). Ці громоподібні слова апостола повинні завжди бути присутніми в нашій пам'яті і в свідомості: ніщо не повинно й не може нас відлучити від любові Божої, а значить, від спілкування й життя з Богом, якщо ми самих себе присвячуємо Йому.

 



Создан 22 фев 2013



cerkva.if.ua