Київська Патріархія - Отинійський деканат УАПЦ

проповідь в день жінок мироносиць




Коли підчас Страстного тижня ми слухаємо розповіді про страсті Христові, про Його розп’яття і смерть, нас постійно вражає одна деталь цих розповідей: вірність Ісусові зі сторони небагатьох, головним чином жінок, про яких майже нічого іншого не сказано в Євангеліях. Про учнів Ісуса сказано, що всі вони, покинувши його, порозбігалися геть. Петро тричі відрікся його, Юда зрадив Його. За Христом підчас Його проповідування йшли маси народу. І всі від Нього очікували чогось: очікували допомоги, чудес, оздоровлень, очікували визволення від ненависного римського ярма, очікували залагодження своїх земних справ.

Натомість суть Його вчення: самовідданість та жертовну любов, милосердя і вірність, - все це слухачі не дуже розуміли і не сприймали цього. Коли Христос не виконував їхніх очікувань, то багато людей забули про Нього, відвернулися, а навіть почали переслідувати. Навіть учні Ісуса не були вільними від цих корисливих планів: Господи. дай, щоб ми сиділи праворуч і ліворуч Тебе у Твоєму царстві. Однак, в міру наростання ненависті до Ісуса, ряди Його прихильників і друзів почали рідшати. Закінчилося жалюгідною втечею найближчих – апостолів, про яких сказано, що після арешту їхнього Вчителя, „усі вони повтікали і залишили Його напризволяще”.

Перед лицем такої поведінки можемо спитатися сьогодні: чи людина здатна лише на підлість, на зраду, на малодушність? Нинішня неділя заперечує такому песимістичному поглядові на людський світ. Бо ось під Хрестом настає час земної вірності та земної любові. Ті, котрі підчас успіху Ісуса були, здавалося б далеко, в тіні, котрим Ісус можливо нічого не говорив про своє Воскресіння, вони залишились вірними, витривали в незворушній земній любові. „А при хресті стояли Мати Його, і сестра його матері Марія Клеопова і Марія Магдалина”...

Цим жінкам Ісус не відкривав таїн Царства Божого, подібно як учням на самоті. Для них смерть вчителя була кінцем усього. Але їхня любов сягає навіть поза смерть. Ті, кого Христос просив чувати разом з Ним бодай годину, полишили Його і втекли, а жінки, яких він ні про що не просив, залишилися вірні Йому в своїй простій людській любові. „А Марія стояла при гробі і плакала”. Так крізь віки плаче любов, подібно як сам Христос плакав при гробі свого друга Лазаря. Ці звичайні жести любові: присутність, співчуття і співстраждання не раз допомагають більші, ніж найкрасномовніші слова та запевнення (як це було з Петром. котрий казав: Навіть якщо всі відречуться, я Тебе не покину!”. В язику костей нема. Та й папір може витримати все. Але ось вчинки – вони говорять про те, що криється в самому серці людини. Інколи вистачить малий людський жест, щоб друга людина відчула любов та прихильність.

Нинішня неділя саме до цього закликає нас: щоб не пропала з нашого життя звичайна любов та вірність. Вона засуджує нашу малодушність, наш егоїзм, наше самолюбство, яке каже нам бути вірними Богові і людині доти, поки нам з ними добре. Але коли настає час випробування, тоді вже і наша любов гасне. Нинішня неділя прославляє таку звичайну людську любов та вірність, приклади яких можна знайти на кожному кроці. Ось мати самотньо опікується важко недужим сином; ось чоловік залишився сам з дітьми, бо жінка виїхала на заробітки; ось діти доглядають пристарілу маму; ось сусідка приносить їжу самотній жінці, що живе поруч; медсестра, що чергує вночі при вмираючому чоловікові, в котрому вбачає не ще одного безіменного пацієнта, але брата у Христі... Про них не пишуться книжки і статті в газетах, їх не нагороджують медалями чи орденами, але тим не менше, саме завдяки їм „не припиняється таємне торжество життя” на цій землі, навіть якщо зло видається сильнішим та агресивнішим.

„Ніщо не здатне зупинити люблячого серця”. Такі слова хочеться сказати сьогодні, в неділю жінок-мироносиць, в якій спогадуємо можна сказати подвиг кількох жінок, що вранці першого дня тижня вибралися в дорогу до Христового гробу. Йшли, прибиті горем, щоб віддати своєму вчителеві останню прислугу: намастити Його тіло пахучим миром. Здавалося б простий обряд, але скільки любові та сили духа міститься у ньому!

Нинішня неділя це неділя, в якій вшановуємо безкорисливість, вірність та мужність у любові. Вона пригадує нам, що лиш любов і вірність біли тим світлом, яке світило посеред темряви Христового розп’яття. Вона нас закликає до того, щоб не померла в нашому житті ані любов, ані вірність, ані безкорисливість, ані відвага. Вона засуджує нашу малодушність, наш страх за себе, наше постійне і рабське самовиправдання, яким хочемо прикрити наше небажання відкрито виявити, що ми є учнями Ісуса.

Любов має бути безкорисливою. Жінки допомагали Ісусові, служили Йому, не ставлячи жодних умов. Не питалися так, як учні: „Ось ми покинули все і пішли за Тобою, що нам за це буде?”. Для них вже сама близькість до Ісуса була найбільшою нагородою. Інколи саме в стражданнях показується, наскільки справжньою була любов. Невипадково народна мудрість каже: Друзі пізнаються в біді. Легко буває говорити високопарні слова тоді, коли нам це нічого не коштує, а може навпаки, коли із цього сподіваємося якоїсь користі для себе. Однак, щойно тоді, коли улюблена особа переживає труднощі, поразки, не може нам нічого дати, ось тоді виявляється, чи ми справді її любили і чи наша любов є здоровою. Любов любить не тому. що хоче щось отримати для себе, але тому, що хоче цілковито віддати себе іншому. 

Любов не зупиняється на півдорозі. Вона є вірною. Вона ділить з улюбленою особою ціле її життя – тоді, коли вона має успіх і тоді, коли терпить поразку, коли вона здорова і коли прикута недугою до ліжка. Тут зібралися жінки, що належать до руху „Матері в молитві”. Кожна з вас, дорогі сестри, є тут, бо прагне бути вірною у своїй любові – до чоловіка, до дітей, до власної родини і до чужих родин. Бо в Церкві ми не є собі чужими, - усі ми – діти Божі і всі відповідальні один за одного. Любити – означає бути вірним, незважаючи на поведінку іншої сторони. Лише така любов здатна перемагати зло і пекло.

Нарешті любов є мужньою. Їй притаманна непоборна внутрішня сила, яка попихає людину робити вчинки, по-людськи неможливі. Відвага каже людині братися за діло навіть тоді, коли вона відчуває свою безпомічність. Жінки ідуть до гробу, хоч ще не знають, як їм вдасться відвалити камінь від входу, як уникнути сторожі, яка охороняє гріб. Любов здатна переносити не тільки камені, але навіть і гори.

Мені здається, що саме в наших часах нам так потрібно такої любові, яку мали жінки-мироносиці. Бо диявол сіє в нашому суспільстві дух користолюбства, який каже постійно питатися: А що я з того буду мати? Сіє дух зрадництва, який нашіптує: Навіщо тобі терпіти? Лиши його чи її! Піди геть від хреста! Втечи світ за очі! Не повертайся до цих людей чи до оцього місця! Дух малодушності, який прагне відібрати від нас відвагу у служінні нашим ближнім, прагне посіяти в наших серця зневіру і страх, бо каже, що те, що трапляється із нами є незносним. Дух малодушності замикає нам уста там, де треба відкрито говорити про Ісуса.

Літургія пригадує нам, де джерело тієї вірної, безкорисливої та мужньої любови: Христос дає нам таку любов, бо Він перший був безкорисливий, вірний і до кінця мужній у своїй любові до нас. Просімо Його, щоб також наші душі наповнив сьогодні цією любов’ю. Амінь.



Создан 18 мая 2013



cerkva.if.ua